Це – анотація книги Ірини Ігнатенко «Жіноче тіло у традиційній культурі українців», зацікавлення якою й привело мене на презентацію видання в Музеї Івана Гончара. Сама назва книги, погодьтесь, інтригує. Тож не дивно, що зала музею ледь вмістила усіх бажаючих зазирнути під табу.

Під час презентації авторка розповіла те, що робить видання переконливим: дані для книги були зібрані в польових умовах в різних регіонах України (шляхом опитування літніх людей), а також вивченням праць етнографів ХІХ – поч. ХХ ст., які, розкриваючи суміжні теми (приміром, обряд весілля, вечорниці, народна медицина тощо), побіжно торкались теми жіночого тіла. Авторка зазначає, що інформація з даної теми в дослідницьких працях – дуже скупа, уривчаста, не розроблена і збирати її доводилось буквально по крихтах. Адже тема до недавнього часу була табуйована, про неї не ризикували писати і навіть, маючи інформацію, не включали її у письмові документи. Тим не менше, книга «Жіноче тіло…» вийшла інформаційно насиченою.

Резюмуючи про становище жінки у ХІХ – поч. ХХ ст. (саме цей період досліджується у книзі), Ірина Ігнатенко зазначає: жінці її тіло не належало, воно належало громаді, сім’ї, чоловікові.

По прочитанню книги розумієш: дійсно, жінка повсякчас була заручницею усіляких заборон чи навпаки – примусів, залежно від стану свого тіла. Мова далеко не лише про зберігання цноти до шлюбу, як нам сьогодні уявляється. Зараз нікого не дивує і не лякає таке нормальне фізіологічне явище як «менструація», та саме з ним у позаминулому столітті  були пов’язані численні заборони і забобони, як то обмеження «в ці дні» на участь у родинних обрядах, відвідування церкви, виконання певної роботи, приготування певних страв, а деякими «професіями» можна було займатись лише після закінчення репродуктивного віку. Порушення цих правил вважалося великим гріхом і пояснювалось «нечистотою» жінки, причому не у фізичному відношенні, а в метафізичному, бо в ці дні жінка начебто перетинається зі світом негативної енергії.

До речі, свій «специфічний» стан, якщо вірити книзі, приховували від загалу тільки дівчата (звісно, без засобів гігієни це було не естетичним видовищем). А заміжні жінки «не приховували свого стану й досить часто ходили з плямами на сорочці»... Чи не тому, щоб громада була в курсі, коли в неї «це»? Щоб, коли в когось в родині, приміром, дитина захворіє, ті не гадали: хто ж то на хрестини прийшов з місячними? З іншого боку, і чоловік бачить, коли йому «не можна» і не пристає.

Люди того часу вірили, що жінка з місячними приносить біди, хвороби, невдачі, поганий врожай тощо.

Натомість наречена з цнотою несе достаток, благополуччя, приплід худоби. Нині вже складно зрозуміти, що для родини нареченого було важливішим: віра в майбутній достаток сім’ї чи впевненість у тому, що народжені діти будуть їхньої крові, чи все ж власницькі інстинкти. Так чи інакше, а «обряд» позбавлення цноти мав велике значення, а особливо його результат.

В книзі детально розглядається один із найжорстокіших обрядів (як на теперішні уявлення) – обряд «комори», традиційний для Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Полісся. Це позбавлення нареченої цноти під час весілля (не плутати зі шлюбною ніччю). Молодих, перевіривши на сторонні гострі предмети, закривали у коморі на 5 – максимум 30 хв і… чекали на результат, усіляко їх підганяючи і підбодрюючи, співаючи обрядових пісень, які тепер можна знайти у збірках «сороміцького» фольклору.

Проте для багатьох буде холодним душем така інформація: якщо у коморі наречений не міг виконати свого шлюбного обов’язку (а бувало, що не виходить і «аж до плачу», у т.ч. з огляду на «інтимні» умови), то за нього це міг зробити дружко. Щодо заміни неспроможного жениха дружком авторка (певно, підозрюючи, що сьогодні у це далеко не всі зможуть повірити) наводить цілий ряд цитат з праць дослідників минулого і позаминулого століття на кшталт «молодий здрехвіть, то дружок спользуєця моментом». Інший варіант розвитку подій – сама молода чи свахи «здобувають калину» просто руками. З цих прикладів зрозуміло, що під час весілля жінка не належала не лише собі, але й своєму чоловікові, а належала його родині і сільській громаді, яким здобування крові і її демонстрація (чи символічне повідомлення) було важливішим, ніж перший секс молодих і взагалі, хто в молодої буде першим чоловіком.

Попри надсерйозну увагу до дівочої цноти слід сказати, що дівування українок було не таким уже й цнотливим. У даній книзі є чимало «цікавинок» про дошлюбні інтимні (сексуальні) стосунки між дівчиною та парубком (до речі, не обов’язково закоханими чи нареченими, це вже як дівчині «пощастить») - такий собі «недосекс» на вечорницях. А ще – про цілеспрямоване розбещення дівчат хлопцями, які користувались дівчачою необізнаність про статевий акт, добре розуміючи, яку шкоду (чи навіть долю) завдають дівчині, і що наслідки для неї можуть бути трагічними. Серед «польових» матеріалів, використаних у книзі, є розповідь чоловіка про розбещення дівчат їхньою компанією хлопців, як вони з друзями обирали дівчину,  «піддурювали», а потім по черзі до неї ходили, погрожуючи розголосом (тут слід зазначити, що в етнографії до аналізу включаються тільки повторювані дані, тобто такі, що свідчать про масштабність традицій). З цього принаймні зрозуміло, що теперішній потяг молодих хлопців до «багатого» дошлюбного сексуального досвіду має глибокі корені.

Зазвичай у нашій уяві покритки асоціюються з москалями (не в останню чергу завдяки Т.Г. Шевченку) або ж із проїжджими-нетутешніми («Їхали козаки із Дону додому…»), а тим часом свої хлопці теж були «хороші».

З огляду на це їх навіть не шкода, коли читаєш про використання місячної крові в любовній магії, про що також йдеться у виданні у розділі про різноманітні маніпуляції з менструальною кров’ю.
Отже, радійте, чоловіки, що нині ці магічні обряди і рецепти «любовних» страв забуті! :))) разом з вимогами до цноти і належності жінки одному чоловікові. :)

Повертаючись до теми передчасно порушеної цноти, скажу що у книзі побіжно описуються ті принизливі, образливі, реально жорсткі речі, яких зазнавала родина нареченої та сама наречена, яка на весіллі виявлялась «нечесною», інформація про які зібрана з різних джерел. І тут мені дуже подобається в підсумках таке припущення: «Марина Гримич взагалі припускає, що описаний звичай привселюдної кари молодої є «не більше, аніж фольклорними моралізаторськими оповідками, оскільки жодна із сторін не була зацікавлена в поганій славі. А окремі випадки ставали улюбленими сюжетами фольклору». Як то кажуть – «улибнуло». Ще на презентації Марина Гримич [етнолог, фольклорист і видавець «Жіночого тіла…»] привела приклад балад, пісень, які часто описують якісь трагічні, гострі ситуації, але це не означає, що показані в них випадки траплялись часто.

А в розділі про дітозачаття знаходжу ще й таку промовисту «цікавинку», яка начебто підказує, що краще бути хлопчиком (щоправда, це вже моя інтерпретація): жінки вірили, що стать майбутньої дитини залежить від того, в який день тижня спати з чоловіком. Вважалося, що хлопчики зароджуються в «чоловічі» дні, тобто понеділок, вівторок, четвер. А дівчата - відповідно у «жіночі». Водночас були заборони на секс у певні дні. Так не можна було спати з чоловіком у пости - середа, п’ятниця, а також по святах і в неділю. Отже - на дівчинку залишалась тільки субота... :)))

Підсумовуючи прочитане в книзі, скажу, що знайшла для себе багато «цікавинок» про те, як жінки позаминулого століття давали раду своєму тілу: з місячними, пологами, контрацепцією та абортивними засобами, «жіночими» захворюваннями (не плутати з венеричними, хоча венеричним також приділена дрібка уваги), як і де змушені були займатись сексом. Про вплив урбанізації та індустріалізації на сільські традиції, що стосуються сексуальних стосунків. Цікавими є фітотерапевтичні, але цікавіші магічні підходи до лікування, а також до вирішення певних «проблем»,  бо вони дають розуміння уявлень жінки про себе, світ, фізіологію, дітонародження, вплив поведінки, зокрема сексуальної, на здоров’я майбутніх дітей, статки, господарство. Нині до нас дійшло чимало забобон, але відірвані від витоків, вони не дають розуміння «чому це так».

Ця книга відповіла на багато моїх запитань. Адже і до мене дійшла від бабусь уривчаста інформація, якісь поради, застороги, а на чому вони тримались, яка їх основа - я не знала. І вони, певно, вже не знали. Бо з урбанізацією, освітою, атеїзмом це було забуто, втрачено.
Книга містить ілюстрації, що стосуються теми (непристойних немає, здебільшого це використовуване приладдя), а також добряче пересипана цитатами розповідей селянок (з польових досліджень), які є дуже промовистими, дуже живими і чи не найкраще розповідають про тодішніх жінок, вловлюється їх ставлення до певних моментів, страх, співчуття...

Тож книгу раджу жінкам! А щодо мого примірника, то виглядає, що вона піде по руках, причому вже вимальовується її маршрут. :))